Електроматеріалознавство

Опрацювати матеріали до уроків та виконати завдання.
групи 11,Т2. Виконані завдання  надіслати для перевірки на електронну пошту викладача: Гагаєва О.К. gagaeva.lena17@ukr.net


Підручник:  Титюк В.К., Пархоменко Р.О. Конспект лекцій з дисципліни: «Електроматеріалознавство».

ІІ семестр
групи 11, Т2

Групи 11, Т-2.

Домашнє завдання. Опрацювати матеріал, записати конспект в зошит.

Тема 5. Основні властивості діелектриків.

Урок 20. Різні види діелектричних матеріалів.

Урок 21. Загальні характеристики й застосування газоподібних діелектриків.

Урок 22. Загальні характеристики і застосування рідких діелектриків. Конденсаторне і кабельне масло.

Урок 23. Пластмаси.

Урок 24. Гума.

Урок 25. Деревина.

                                            Види діелектричних матеріалів.

У електронній техніці застосовують безліч різних діелектриків.

За функціями, що вони виконують в апаратурі і приладах, їх можна підрозділити на електроізоляційні і конденсаторні матеріали (пасивні діелектрики) і керовані матеріали (активні діелектрики).

Вакуумні, тверді тіла, рідини і гази можуть бути діелектричними матеріалами.

Деякі з прикладів твердих діелектричних матеріалів – це кераміка, папір, слюда, скло тощо.

Діелектричні матеріали можуть використовуватися в конденсаторах для накопичення енергії. Використовуються в світлочутливих матеріалах для зберігання заряду, в лазерних принтерах і копіювальних апаратах. Використовуються для механічного спрацьовування, генерації звуку, п’єзоелектрики, сенсора кришки.

   У числі газоподібних діелектриків, насамперед, потрібно згадати повітря, яке мимо нашої волі входить до складу всіх електротехнічних пристроїв і виявляє свій вплив на їхню роботу.

Перевагами газів перед іншими видами електроізоляційних матеріалів є високий питомий електричний опір, малий тангенс кута діелектричних втрат. Найбільше ж цінною властивістю газів є їхня здатність відновлювати електричну міцність після розряду.

Основні характеристики газів, як діелектриків, це діелектрична проникність, електропровідність, електрична міцність. Крім того, найчастіше важливі теплофізичні характеристики, у першу чергу теплопровідність.

 Основні атмосферні гази, наприклад азот, мають близькі до повітря значення електричної міцності. Азот нерідко застосовується замість повітря в газових конденсаторах, оскільки він не містить кисню, хімічно більш інертний, не окислює дотичні з ним матеріали.

Існують спеціальні види синтетичних газових діелектриків, застосовуваних для ізоляції внутрішнього простору високовольтних вимикачів, газової ізоляції кабелів.

В електротехнічних пристроях знайшли широке застосування синтетичні газові діелектрики на основі фтору.

Основні газові діелектрики – це т.зв. елегаз («електричний» газ) і фреон.

Елегаз (гексафторид сірки) має хімічну формулу SF6. Основна область застосування – газонаповнені високовольтні вимикачі.

Свою назва він одержав від скорочення “електричний газ”.

З інших корисних властивостей відзначимо наступні:

хімічна інертність, нетоксичність, негорючість, термостійкість ( до 800°С), вибухобезпечніть, слабке розкладання в розрядах, низька температура скраплення.

Під час відсутності домішок елегаз зовсім нешкідливий для людини. Однак продукти розкладання елегазу в результаті дії розрядів (наприклад, у розряднику або вимикачі) токсичні й хімічно активні.

Комплекс властивостей елегазу забезпечує досить широке використання елегазовій ізоляції. У пристроях елегаз звичайно використовується під тиском у кілька атмосфер для більшої компактності енергоустановок, тому що електрична міцність збільшується з ростом тиску. На основі елегазової ізоляції створені й експлуатуються ряд електропристроїв, з них кабелі, конденсатори, вимикачі, компактні ЗРП (закриті розподільні пристрої). Найбільш широке застосування елегаз знайшов за рубежем, особливо в Японії. Наприклад, використання елегазу дозволяє в десятки раз зменшити розміри розподільних пристроїв, що дуже актуально при високій вартості землі для розміщення енергогосподарств.

Загальні характеристики й застосування рідких діелектриків.

З електрофізичної точки зору найбільш важливими характеристиками рідин є діелектрична проникність, електропровідність і електрична міцність.

Найпоширеніший в енергетиці рідкий діелектрик – це трансформаторне масло.

Трансформаторне масло, – очищена фракція нафти, одержувана при перегонці, що кипить при температурі від 300 °С до 400 °С. Залежно від походження, нафти мають різні властивості й ці відмітні властивості вихідної сировини відбиваються на властивостях масла. 

Кожний з компонентів масла відіграє певну роль при експлуатації. Парафіни й циклопарафіни забезпечують низьку електропровідність і високу електричну міцність. Ароматичні вуглеводні зменшують старіння масла й збільшують стійкість до часткових розрядів в обсязі масла. Асфальто-смолисті, сірчисті, азотисті з’єднання й нафтенові кислоти є домішками й не відіграють позитивної ролі. Асфальто – смолисті з’єднання відповідальні за виникнення осаду в маслі й за його колір. Сірчисті, азотисті з’єднання й нафтенові кислоти відповідальні за процеси корозії металів у трансформаторнім маслі.

          З основних характеристик масла відзначимо, що воно пальне, біорозкладуване, практично не токсичне, що не порушує озоновий шар.

          Для того, щоб добре виконувати свої додаткові функції в трансформаторах ( як охолодне середовище) і вимикачах ( як середовище, де рухаються елементи привода), масло повинне мати невисоку в’язкість, а якщо ні, то трансформатори не будуть належним чином прохолоджуватися, а вимикачі – розривати електричну дугу у встановлене для них час.

        Існує великий розрив між терміном служби трансформатора й терміном служби масла. Трансформатор може працювати без ремонту 10-15 років, а масло вже через рік вимагає очищення, а через 4-5 років – регенерації. Заходами, що дозволяють продовжити строк експлуатації масла, є:

1) захист масла від зіткнення із зовнішнім повітрям шляхом установки розширників з фільтрами, що поглинають кисень і воду, а також витиснення з масла повітря;

2) зниження перегріву масла в умовах експлуатації;

3) регулярні очищення від води й шламу;

4) застосування для зниження кислотності безперервної фільтрації масла;

5) підвищення стабільності масла шляхом уведення антиокислювачів.

Антиокислювальна присадка спеціально вводиться в масло для запобігання його окислення під дією локальних високих температур і реакцій із провідниковими й діелектричними матеріалами. Звичайно в якості присадки використовують іонол, рідше застосовуються й інші добавки.

З родинних трансформаторному маслу по властивостях і застосуванню рідких діелектриків варто відзначити конденсаторні й кабельні масла.

                                                   Конденсаторні масла.

Під цим терміном об’єднана група різних діелектриків, застосовувана для просочення паперово-масляної й паперово-плівкової ізоляції конденсаторів. Найпоширеніше конденсаторне масло за ДСТ 5775-68 роблять із трансформаторного масла шляхом більш глибокого очищення. Відрізняється від звичайних масел більшою прозорістю.

 Касторове масло рослинного походження, його отримують з насіння рицини. Основна область використання – просочення паперових конденсаторів для роботи в імпульсних умовах. Щільність касторового масла 0,95-0,97 т/м3, температура застигання

 від -10 °С до -18 °С.

Кабельні масла використовуються у виробництві силових електричних кабелів. Просочуючи паперову ізоляцію цих кабелів, вони підвищують її електричну міцність, а також сприяють відводу теплоти втрат.

Кабельні масла бувають різних типів. Для просочення ізоляції силових кабелів на робочі напруги до 35 кВ у свинцевих або алюмінієвих оболонках ( кабелі із грузлим просоченням ) застосовується масло марки КМ-25 з кінематичною в’язкістю не менш 23 мм2/c при 100°С, температурою застигання не вище мінус 100С и температурою спалаху не нижче +220°С. Для збільшення в’язкості до цього масла додатково додається каніфоль або ж синтетичний згущувач.

У масло заповнених кабелях використовуються менш грузлі масла. Так, масло марки МН-4 застосовується для масло заповнених кабелів на напруги 110-220 кВ, у яких під час експлуатації за допомогою підживлюючих пристроїв підтримується надлишковий тиск 0,3 – 0,4 Мпа.

Для масло заповнених кабелів високого тиску ( до 1,5 Мпа ) на напруги від

110-500 кВ, що прокладаються в сталевих трубах, застосовується особливо ретельно очищене масло марки З-200.

Полімери, як правило, є гарними діелектриками. Вони мають низькі діелектричні втрати, високий питомий опір, високу електричну міцність, високу технологічність і, як правило, невисоку ціну. Крім того, на основі полімерів з дисперсними добавками різної електропровідності, теплопровідності, магнітній проникності, діелектричній проникності, твердості й т.п. можна одержувати різноманітні композиційні матеріали із широким спектром властивостей.

По технологічних ознаках полімерні матеріали діляться на 2 класи – термопласти й реактопласти.

Термопластичні матеріали при підвищенні температури розм’якшуються, легко деформуються. Характерною рисою термопластичних матеріалів є те, що їх нагрівання не викликає необоротних змін їх властивостей. Термореактивні (термозатверджуючі) матеріали (реактопласти) при нагріванні здобувають необоротні зміни, вони спікаються, здобувають значну механічну міцність і твердість.

Термопласти – це в основному лінійні полімери, а реактопласти – це полімери із сильно розвитому просторовою структурою.

Термопласти (термопластичні матеріали) – розм’якшуються при нагріванні, що дозволяє використовувати просту технологію термопресування. При цьому гранули вихідного полімеру поміщають у камеру термопласт – автомата, нагрівають до температури розм’якшення, пресують і прохолоджують. Так роблять дрібні діелектричні деталі. Для великогабаритних виробів, типу кабелів, напівтвердий розплав видавлюють через фільєру разом із внутрішнім електродом кабелю.

Найпоширенішим діелектриком цього класу є поліетилен H-(CH2)nh. Поліетилен роблять шляхом полімеризації газу етилену при підвищених тисках і температурах.

Поліетилен широко використовують у якості силової електричної ізоляції в кабелях, особливо т.зв. “зшитий” поліетилен.

( У закордонній літературі – cross-linked polyethylene).

Його одержують або опроміненням високо енергетичними частками (електронами, фотонами, важкими частками), або вулканізацією. При цьому утворюється просторова сітка, подібно тому, як це реалізується в гумі. Модифікований матеріал може експлуатуватися при температурі до 200 °С, крім того, він стає більш стійким стосовно агресивних середовищ і розчинникам, механічно більш міцним, його питомий опір підвищується приблизно на два порядки.

З інших термопластичних полімерів, використовуваних в енергетиці у вигляді електроізоляційних плівок відзначимо поліпропілен, полівінілхлорид, лавсан.

Інші широко застосовувані на практиці полімерні ізоляційні матеріали – полістирол, полівінілхлорид, поліметилметакрилат.

Рядом унікальних властивостей має фторопласт (політетрафторетилен) – один із представників фторорганічних полімерів.

Цей матеріал у нас називається фторлон-4 (фторопласт-4). Він хімічно інертний, не розчиняється в розчинниках, аж до температури 260 °С, абсолютно не змочується водою, не гігроскопічний.

Реактопласти (термореактивні матеріали) – при нагріванні не розм’якшуються, після досягнення деякої температури починаються руйнуватися. Вироби з них звичайно роблять різними способами. Одна з розповсюджених дешевих технологій полягає в наступному. Спочатку готовлять прес-порошки полімеру. Потім прес порошок засипають у прес-форму й пресують при певному тиску й температурі. При цьому виникає зчеплення між деформованими частками, і після охолодження матеріал готовий до використання.

Першими реактопластами, отриманими близько 100 років тому, були фенолформальдегідні смоли (ФФС). Компонентами цих смол є фенол і формальдегід, реакція поліконденсації яких відбувається при нагріванні до 450 .. – 470? С.

 Вихідною сировиною для ФФС є кам’яне вугілля, що й пояснює дешевину й постійне зростання виробництва, особливо у вигляді теплоізоляційних пінопластів для будівельної промисловості. В електроніці ФФС широко застосовуються для виготовлення шаруватих пластиків, покриттів і фарб (лак на основі ФФС називається бакелітовим), деталей електроізоляційної апаратури, сепараторів акумуляторів і т.д.

Властивості епоксидних смол змінюють у широких межах, використовуючи різні добавки, які діляться на наступні групи:

•          пластифікатори- органічні сполуки – олігомери, що діють як внутрішнє змащення й поліпшуючі еластичність, що й запобігають кристалізації, відокремлюючи ланцюги полімеру один від одного;

•          наповнювачі-у невеликих кількостях вводяться для поліпшення міцності й діелектричних властивостей, підвищення стабільності розмірів, теплостійкості;

•          каталізатори – для прискорення отвердіння;

•          пігменти – для фарбування.

Недоліки реактопластів: незастосовність як діелектрики нвч – техніки;

неповна відтворюваність технологічних властивостей олігомерів тому що число епоксігруп мінливо, а це позначається на температурі й тривалості затвердіння.

З інших полімерів-реактопластів відзначимо діелектричний матеріал з високою механічною міцністю – капролон, з більшим діапазоном робочих температур

(-100° С до +250° С) – поліімиди й композити на їхній основі.

                                               Гума.

Гумою називають продукт переробки каучуків. Гума – важливий конструкційний матеріал, необхідний для виробництва різноманітних виробів – від автомобільних шин до хірургічних рукавичок.

Багато гуми використовують для виготовлення виробів електротехнічної промисловості – ізоляції кабелів, проводів, ізоляційних труб; у побуті (гумове взуття) та ін.

    Існують також гуми стійкі до дії різних агресивних середовищ (кислото- і лугостійкі, озоностійкі, паростойкие і ін.). Виготовляються на основі бутілкаучука, кремнійорганічних, фторсодержащих, хлоропренових, акрілатних каучуків, хлорсульфірованного поліетилену.

    Виділяється окремий тип -електропровідні гуми. Для їх здобуття використовують різні каучуки, наповнені великими кількостями електропровідної (ацетиленовою) сажі.

    Діелектричні (кабельні) гуми – такі, що характеризуються малими діелектричними втратами і високою електричною міцністю. Отримують їх з кремнійорганічних, етілен-пропіленових, каучуків ізопренів, наповнених світлими мінеральними наповнювачами.

Основні матеріали для виготовлення гумми.

 Головним матеріалом для виготовлення гуми є каучук – тверда еластична речовина світло-сірого або коричнюватого кольору.

  Природний каучук добувають із каучукового дерева (гевеї), яке росте в країнах Латинської Америки, а також в Африці. Його добувають також із молочайних рослин (тау-сагизу і кок-сагизу) у вигляді соку – латексу, але добувають надто мало, і він дуже дорогий. Тому основним матеріалом для виробництва гуми є синтетичний каучук (СК), який виготовляють переважно з нафтопродуктів.

  У техніці широко застосовують основний продукт каучуку – гуму, для виготовлення якої до каучуку треба додати невелику кількість сірки (1…5 %) і підігріти цю суміш до температури 130… 140 °С. Після короткочасного підігрівання суміш перетворюється на вулканізований каучук або гуму. Гума набуває нових властивостей: зберігає еластичність у межах від -30 до +180 °С, стає мідною і стійкою до води і кислот.

    Якщо до каучуку додати більше сірки (20…25 %) і нагрівати довше, то в процесі вулканізації утвориться рогова гума – ебоніт. Це твердий ізоляційний матеріал, який випускають у вигляді листків, трубок і дротиків різного профілю. Технологія виготовлення гумових виробів складається з таких операцій: пластифікація каучуку, додавання домішок, приготування суміші, формування або заготовка деталей, складання і вулканізація виробів.

Тема 6. Основні властивості магнітних матеріалів.

Домашнє завдання. Опрацювати матеріал, записати конспект в зошит.

Урок 26. Класифікація магнітних матеріалів.

Урок 27. Порошкові матеріали. Магніти з порошків.

Урок 28. Застосування магнітів.

                              Класифікація магнітних матеріалів.

 Магнітне поле утворюється не тільки навколо провідників із струмом , а й постійними магнітами . Їх можна виготовляти тільки з небагатьох речовин . Але всі речовини , вміщені в магнітн і поле, намагнічуються , тобто самі утворюють магнітне поле.

  Матеріали , які в зовнішньому магнітному полі намагнічуються

( тобто в них з’являється власне магнітне поле), називають магнетиками.

За магнітною проникністю і характером взаємодій з магнітним полем магнетики поділяють на:

?         Діамагнетики

?         Парамагнетики

?         Феромагнетики .

До діамагнетиків належить більшість газів ( крім кисню ), вода, вісмут , цинк, свинець , мідь , срібло , золото, сірка , віск , алмаз, багато органічних сполук . Якщо зовнішнього магнітного поля немає , магнітні моменти атомів діамагнетиків дорівнюють нулю.

Парамагнітні речовини втягуються магнітним полем; їх магнітна проникність більша за одиницю . Атоми парамагнетиків мають відмінні від нуля магнітні моменти . Парамагнетики підсилюють зовнішнє магнітне поле.

 До парамагнетиків належать: кисень , марганець , хром, платина, алюміній , вольфрам, усі лужні й лужноземельні метали.

До феромагнетиків належать матеріали , які сильно взаємодіють з магнітним полем і магнітна проникність яких у певному температурному інтервалі значно більша за одиницю . Феромагнітні властивості мають тільки кристалічні тіла . У рідкому , або газоподібному стані феромагнетики стають парамагнітними .

Магнітом’які матеріали, володіючи високою магнітною проникністю, невеликою коерцетивною силою і магнітними втратами на гістерезис, використовуються в якості сердечників трансформаторів, електромагнітів, у вимірювальних пристроях та в інших

 До магнітом’яких матеріалів належать різні марки заліза:

(технічно чисте залізо, низьковуглецева електротехнічна сталь листова,

 електролітичне залізо,

 карбонільне залізо,

кремнієва електротехнічна сталь,

пермалої, альсифери.

У випадках, де необхідно при найменшій затраті енергії досягти найбільшої індукції.

Магнітом’які феромагнітні матеріали ( хімічно чисте залізо , електротехнічна сталь та ін .), які майже втрачають намагніченість після видалення із зовнішнього поля, використовують в тих електротехнічних пристроях , у яких відбувається неперервне перемагнічування осердь , магнітопроводів та інших частин трансформаторів , генераторів змінного струму.      До магнітотвердих матеріалів також відносять:

 леговані мартенситні сталі,

литі магнітотверді сплави,

магніти із порошків, ферити, металічні і неметалічні матеріали для звукозапису.

Магнітотверді матеріали за складом, станом й способом одержання підрозділяють на:

1) леговані мартенситні сталі,

2) литі магнітотверді сплави,

3) магніти з порошків,

4) магнітотверді ферити,

5) пластичні сплави, що деформуються і магнітні стрічки.

Великою магнітною енергією володіють литі магнітотверді сплави:

альні (Al-Ni-Fe),

альніко (сплав альні з добавкою кобальту),

альнісі (сплав альні з добавкою кремнію), магніко

(сплав альніко з вмістом кобальту 24%).

Магніти, які одержують методами порошкової металургії, можна поділити на металокерамічні, металопластичні та оксидні

Металокерамічні магніти

одержують із металевих порошків пресуванням їх без матеріалу, що їх зв’язує, і спіканням при високій температурі.

За магнітними властивостями вони лише трохи поступаються литим магнітам, але дорожчі за останніх.

Металопластичні магніти

виготовляють, як і металокерамічні, із металевих порошків, але пресують їх разом з ізолюючою зв’язкою і піддають нагріванню до невисокої температури, необхідної для полімеризації речовини, що їх зв’язує.

Барієві магніти.

Промисловість випускає дві групи барієвих магнітів:

ізотропні (БИ) і анізотропні (БА).

Барієві магніти в порівнянні з вилитими мають дуже велику коерцитивну силу і малу залишкову індукцію.

Питомий електричний опір  барієвих магнітів у мільйони разів вищий, ніж  металевих матеріалів, що дозволяє використовувати барієві магніти в магнітних колах, які піддаються впливу полів високої частоти.

До недоліків барієвих магнітів варто віднести погані механічні властивості

(високі крихкість і твердість) і, саме головне, велику залежність магнітних властивостей від температури.

Тема 7. Допоміжні матеріали.

Опрацювати матеріал, записати конспект в зошит.

Урок 29. Різновиди припоїв.

Урок 30. Флюси для паяння.

                                              Допоміжні матеріали.

                                                           Припої.

Якість, міцність та експлуатаційна надійність паяного з’єднання в першу чергу залежать від правильного вибору припою. Не всі метали і сплави можуть бути припоями.

Припої повинні мати такі властивості:

Мати температуру плавлення нижчу за температуру плавлення матеріа¬лів, що паяють;

у розплавленому стані (у захисному середовищі, під флюсом або у вакуумі) добре змочувати матеріал, що паяється, і легко розтікатися по його поверхні;

забезпечувати достатньо високі зчіплюваність, міцність, пластич¬ність і герметичність паяного з’єднання;

мати коефіцієнт термічного розширений , близький до відповідного коефіцієнта матеріалу, що паяється.

Залежно від температури плавлення припої класифікують так:

тверді (тугоплавкі) — високоміцні, що мають температуру плавлення понад 500 °С;

м’які (легкоплавкі) — менш міцні, що мають температуру плавлення нижче 500 °С.

Легкоплавкі припої широко застосовують у різнома¬нітних галузях промисловості та побуту; вони являють собою сплав олова зі свинцем. Різні кількісні співвідношення олова зі свинцем визначають властивості припоїв.

Олов’яно-свинцеві припої порівняно з іншими мають високу змо¬чувальну здатність, хороший опір корозії. При паянні цими припоями властивості з’єднуваних матеріалів практично не змінюються.

Легкоплавкі припої служать для паяння сталі, міді, цинку, свин¬цю, олова та їх сплавів, сірого чавуну, алюмінію, кераміки, скла та ін.

Для одержання спеціальних властивостей до олов’яно-свинцевих припоїв додають сурму, вісмут, кадмій, індій, ртуть та інші метали.

Олов’яно-свинцеві припої виготовляють таких марок:

безсурм’янисті — ПОС 90, ПОС 61, ПОС 40, ПОС 10, ПОС 61М

ПОСК 50-18;

малосурм’янисті — ПОССу 61-05, ПОССу 50-0,5, ПОССу 40-0,5, ПООСу 35-0,5, ПОССу 25-0,5, ПОССу 18-0,5;

сурм’янисті ПОССу 95-5, ПОССу 40-2, ПОССу 35-2, ПОССу 30-2, ПОССу 25-2, ПОССу 18-2, ПОССу 15-2, ПООСу 10-2, ПОССу 8-3, ПОССу 5-1 і ПОССу 4-6.

   У позначенні марки букви вказують: ПОС — припій олов’яно- свинцевий; М — мідь; К — калій; числа вказують: перше — на вміст олова, %; наступні — на вміст міді й калію, % (решта — до 100 % — свинець). При слюсарних роботах частіше застосовують припій ПОС 40.

Тугоплавкі п р и п о ї — це тугоплавкі метали та сплави. З них широко застосовують мідно-цинкові та срібні.

     Для одержання певних властивостей і температури плавлення в ці сплави додають олово, марганець, алюміній, залізо та інші метали.

    Додавання у невеликій кількості бору підвищує твердість і міц¬ність припою, але й підвищує крихкість паяних швів.

                                                           Флюси.

      З підвищенням температури швидкість окислення повер¬хонь деталей, що паяються, значно зростає, в результаті чого припій не пристає до деталі. Для видалення оксиду застосовують хімічні ре¬човини, які називаються флюсами.

     Флюси поліпшують умови змочування поверхні металу, що паяється, розплавленим припоєм, захищають поверхню паяного металу та розплавленого припою від окислення при нагріванні та в процесі паяння, розчиняють існуючі на поверхні металу, що паяється, та припою оксидні плівки.

     Розрізняють флюси для м’яких і твердих припоїв, а також для па¬яння алюмінієвих сплавів, нержавіючих сталей і чавуну.

     Флюси для м’яких припоїв. До цих флюсів належать хлористий цинк, нашатир, каніфоль, паяльні пасти тощо.

    Хлорид цинку, який називається також травленою кисло¬тою,— дуже хороший флюсуючий засіб при паянні чорних і кольоро¬вих металів (крім цинкових та оцинкованих деталей, алюмінію та його сплавів). Приготовляють хлористий цинк розчиненням 1 ч дрібно по¬рубаного цинку у 5 ч соляної кислоти.

     Нашатир (хлористий амоній) — біла гірко-солона на смак сіль. Використовується у вигляді порошку й кристалів. При нагрі¬ванні нашатир розкладається з виділенням шкідливого для здоров’я білого газу, тому при паянні слід застосовувати не чистий нашатир, а розчин, що складається з 0,5 л води, 100 г нашатирю та невеликої кількості хлористого цинку.

    Каніфоль — жовтувато-коричнева смолиста речовина, яку дістають у вигляді паличок або порошку при перегонці соснової смоли, Флюсуючі властивості каніфолі значно слабші, ніж у інших флюсів, але вона не викликає корозії паяного шва. Завдяки цьому каніфоль переважно застосовують для паяння електро- і радіоапаратури.

     Каніфоль застосовують у вигляді порошку, паличок або розчину в спирті.

Паяльна паста — це рідина, виготовлена з хлористого цинку та амонію або хлористого цинку і крохмалю.

    Для виготовлення паяльної пасти крохмаль розчиняють у воді, потім розчин кип’ятять доти, поки не зробиться клейстер. Крохмаль¬ний клейстер у холодному вигляді додають до розчину хлористого цинку або хлористого амонію, перемішуючи доти, поки не вийде ледь липка рідина.

    Флюси для твердих припоїв. До цих флюеів належать бура, борна кислота та деякі інші речовини.

    Буру застосовують у вигляді порошку, для чого її товчуть у ступці й просіюють. Щоб при нагріванні бура не пінилася, перед за¬стосуванням її прожарюють. Бура легко вбирає вологу з повітря, тому її зберігають в банці з притертою пробкою. Рекомендується застосо-вувати безводну буру, бо інакше флюс при нагріванні втрачає воду, набрякає й тріскається, внаслідок чого ускладнюється процес паяння

Борна кислота — це білі, жирні на дотик лусочки. За своїми флюсуючими властивостями борна кислота краща за буру, але використовується рідше, бо вартість її вища.

                          Флюси для паяння алюмінієвих сплавів.

Як флюси при паянні алюмінієвих сплавів застосовують складні за хімічним складом суміші: фтористого натрію, хлористих літію» калію, цинку та ін. Хлористі солі мають здатність розчиняти оксиди алюмі¬нію, тому їх роль у флюсах є основною. Хлористі літій і калій вводять до складу флюсів для зниження температури плавлення.

    Флюси для паяння нержавіючих сталей. Одним з таких флюсів е пастоподібна суміш бури й борної кислоти (порівну), замішана у насиченому розчині хлористого цинку.

 Засто¬совують також флюс 200, який складається з 70 % борної кислоти, 21 % бури і 9 % фтористого калію. Цей флюс підходить для паяння конструкційних і нержавіючих сталей, а також жароміцних сплавів латунню з твердими припоями.

    Флюсом для паяння чавуну (сірого чи ковкого) служить бура (60 %) з додаванням хлористого цинку (~38 %) і марганцевокислого калію (~2 %). До цього флюсу, крім того, входить перекис марганцю (або хлорат калію), який сприяє вигорянню графі¬ту з поверхні металу і тим самим забезпечує одержання чистої, добре змочуваної припоєм поверхні.

Флюсом для паяння свинцевих сплавів мо¬же служити стеарин.

 Головні вимоги до якості флюсу для роботи з вивідними компонентами

•          відсутність корозійної активності

•          хороші властивості для лудження

•          висока здатність зволожувати

•          відсутність кипіння при нагріванні до робочої температури

•          відсутність електропровідності

•          легке видалення залишків

•          підходять для припоїв, які містять та не містять свинець

•          залишки можна не змивати

•          зручність у використанні (гель, паста)

•          доступна ціна.